Коли щастя лякає: чому в найкращі моменти з’являється тривога
Ми стоїмо на вершині Палай Пунчу. Майже п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Навколо — гори. Вітер. Неймовірна тиша.
І саме там чоловік, якого я кохаю, робить мені пропозицію.
Я пам’ятаю цей момент до деталей.
І пам’ятаю ще дещо.
«Це справді відбувається зі мною?»
Ми стоїмо на краю сеноту в Мексиці.
Під нами — неймовірна бірюзова вода. Чотири метри вниз.
Ми сміємося, рахуємо до трьох і стрибаємо разом.
У той момент я відчуваю себе абсолютно живою.
А потім знову десь усередині з’являється знайоме:
«Невже це моє життя?»
Мені повідомляють, що я виграла тендер на співпрацю з Національним банком України.
Згодом мій навчально-консалтинговий центр опиняється другим серед ТОП-10 консультантів України зі Scrum.
Ще через деякий час ми з чоловіком цілий місяць живемо в центрі Барселони. Гуляємо улюбленими вулицями. Приймаємо друзів. Подорожуємо. Проживаємо унікальні, неможливо-можливі знайомства. Збираємо й розбираємо спогади.
І знаєте, що об’єднує всі ці моменти?
Щастя. Вдячність. Захоплення.
А ще одне дуже знайоме відчуття.
Ніби хтось усередині обережно запитує:
«А мені точно можна ТАК жити?»
«Я справді цього заслуговую?»
«Це точно відбувається зі мною?»
Якщо ви колись ловили себе на подібних думках — ви не самі.
Я кажу це зараз як жінка, яка багато разів зустрічалася з цією частиною всередині себе. І як кар’єрна терапевтка, яка регулярно зустрічає її в розмовах із клієнтами — жінками та чоловіками, які приходять на консультації начебто про роботу, кар’єру чи пошук свого шляху.
А потім виявляється, що розмова вже давно не лише про кар’єру.
Вона про право бути щасливою, коханою, успішною.
Про задоволення від життя.
Про той самий внутрішній дозвіл сказати собі:
«Мені можна».
Тому що знову і знову я зустрічаю одну й ту саму частину.
Ту, яка з’являється саме тоді, коли все починає складатися добре.
Парадоксально, правда?
Здається, тривога має приходити під час кризи. Коли щось руйнується і ми втрачаємо опору. Коли попереду невідомість і незрозуміло, що робити далі. Коли страшно.
Але дуже часто вона приходить саме тоді, коли ми щасливі. Коли кохаємо. Коли отримуємо визнання. Коли мрії починають здійснюватися. Коли життя раптом стає більше схожим на те, про яке ми колись мріяли.
І тоді всередині виникає тривожне:
«А раптом це закінчиться?»
«А раптом я не впораюся?»
«А раптом це помилка?»
Сьогодні, вивчаючи психологію глибше, я вже знаю: це не ворог.
Це частина психіки, яка намагається нас захистити.
Колись вона навчилася, що безпека — це заздалегідь очікувати проблем.
Що розслаблятися небезпечно.
Що після щастя обов’язково настане розплата.
Що хороше потрібно заслужити.
І тому щоразу, коли життя стає особливо красивим, ця частина виходить на сцену.
Щоб попередити.
Підготувати.
Не дати нам надто сильно повірити в хороше.
Колись я намагалася з нею сперечатися. Доводити. Переконувати. Проганяти. Ігнорувати.
Тепер роблю інакше: намагаюся її помічати.
Тому що будь-яка непрожита емоція зазвичай повертається знову. І знову. І знову.
А емоція, яку помітили, вислухали й дозволили їй пройти свій повний цикл, поступово втрачає владу над нами.
Тому зараз, коли приходить це знайоме відчуття, я подумки кажу:
«Привіт, я тебе знаю і вдячна тобі за турботу. Дякую, що намагаєшся мене захистити. Просто зараз усе добре».
Я спостерігаю його. Проживаю його.
І воно йде.
Легше.
Швидше.
Спокійніше.
А я повертаюся в теперішній момент.
До людини поруч.
До розмови.
До подорожі.
До перемоги.
До життя, яке відбувається.
Мені здається, багато хто знає цей стан.
Коли те, про що мріялося, вже прийшло, а ми все ще не можемо до кінця повірити, що воно справжнє.
Коли хороше трапляється, але замість того, щоб проживати його повністю, ми починаємо готуватися до його втрати.
І, можливо, одне з важливих завдань дорослого життя — не лише навчитися проходити через труднощі.
А ще й навчитися витримувати щастя.
Без почуття провини.
Без потреби його заслужити.
Без очікування, що ось-ось усе закінчиться.
Просто дозволяючи собі бути в моменті.
Тому що іноді життя справді виявляється кращим, ніж ми колись могли уявити.
І іноді це теж правда.
Якщо ця тема вам відгукується, можливо, зараз саме час поговорити про це.
У Charinity ми створюємо простір і практики, де можна досліджувати такі почуття разом. Іноді одна розмова допомагає побачити сценарії, які роками заважали приймати любов, успіх, підтримку та радість.
А отже — почати жити своє життя трохи вільніше. І трохи щасливіше.
Коли щастя лякає: чому в найкращі моменти з’являється тривога
Ми стоїмо на вершині Палай Пунчу. Майже п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Навколо — гори. Вітер. Неймовірна тиша.
І саме там чоловік, якого я кохаю, робить мені пропозицію.
Я пам’ятаю цей момент до деталей.
І пам’ятаю ще дещо.
«Це справді відбувається зі мною?»
Ми стоїмо на краю сеноту в Мексиці.
Під нами — неймовірна бірюзова вода. Чотири метри вниз.
Ми сміємося, рахуємо до трьох і стрибаємо разом.
У той момент я відчуваю себе абсолютно живою.
А потім знову десь усередині з’являється знайоме:
«Невже це моє життя?»
Мені повідомляють, що я виграла тендер на співпрацю з Національним банком України.
Згодом мій навчально-консалтинговий центр опиняється другим серед ТОП-10 консультантів України зі Scrum.
Ще через деякий час ми з чоловіком цілий місяць живемо в центрі Барселони. Гуляємо улюбленими вулицями. Приймаємо друзів. Подорожуємо. Проживаємо унікальні, неможливо-можливі знайомства. Збираємо й розбираємо спогади.
І знаєте, що об’єднує всі ці моменти?
Щастя. Вдячність. Захоплення.
А ще одне дуже знайоме відчуття.
Ніби хтось усередині обережно запитує:
«А мені точно можна ТАК жити?»
«Я справді цього заслуговую?»
«Це точно відбувається зі мною?»
Якщо ви колись ловили себе на подібних думках — ви не самі.
Я кажу це зараз як жінка, яка багато разів зустрічалася з цією частиною всередині себе. І як кар’єрна терапевтка, яка регулярно зустрічає її в розмовах із клієнтами — жінками та чоловіками, які приходять на консультації начебто про роботу, кар’єру чи пошук свого шляху.
А потім виявляється, що розмова вже давно не лише про кар’єру.
Вона про право бути щасливою, коханою, успішною.
Про задоволення від життя.
Про той самий внутрішній дозвіл сказати собі:
«Мені можна».
Тому що знову і знову я зустрічаю одну й ту саму частину.
Ту, яка з’являється саме тоді, коли все починає складатися добре.
Парадоксально, правда?
Здається, тривога має приходити під час кризи. Коли щось руйнується і ми втрачаємо опору. Коли попереду невідомість і незрозуміло, що робити далі. Коли страшно.
Але дуже часто вона приходить саме тоді, коли ми щасливі. Коли кохаємо. Коли отримуємо визнання. Коли мрії починають здійснюватися. Коли життя раптом стає більше схожим на те, про яке ми колись мріяли.
І тоді всередині виникає тривожне:
«А раптом це закінчиться?»
«А раптом я не впораюся?»
«А раптом це помилка?»
Сьогодні, вивчаючи психологію глибше, я вже знаю: це не ворог.
Це частина психіки, яка намагається нас захистити.
Колись вона навчилася, що безпека — це заздалегідь очікувати проблем.
Що розслаблятися небезпечно.
Що після щастя обов’язково настане розплата.
Що хороше потрібно заслужити.
І тому щоразу, коли життя стає особливо красивим, ця частина виходить на сцену.
Щоб попередити.
Підготувати.
Не дати нам надто сильно повірити в хороше.
Колись я намагалася з нею сперечатися. Доводити. Переконувати. Проганяти. Ігнорувати.
Тепер роблю інакше: намагаюся її помічати.
Тому що будь-яка непрожита емоція зазвичай повертається знову. І знову. І знову.
А емоція, яку помітили, вислухали й дозволили їй пройти свій повний цикл, поступово втрачає владу над нами.
Тому зараз, коли приходить це знайоме відчуття, я подумки кажу:
«Привіт, я тебе знаю і вдячна тобі за турботу. Дякую, що намагаєшся мене захистити. Просто зараз усе добре».
Я спостерігаю його. Проживаю його.
І воно йде.
Легше.
Швидше.
Спокійніше.
А я повертаюся в теперішній момент.
До людини поруч.
До розмови.
До подорожі.
До перемоги.
До життя, яке відбувається.
Мені здається, багато хто знає цей стан.
Коли те, про що мріялося, вже прийшло, а ми все ще не можемо до кінця повірити, що воно справжнє.
Коли хороше трапляється, але замість того, щоб проживати його повністю, ми починаємо готуватися до його втрати.
І, можливо, одне з важливих завдань дорослого життя — не лише навчитися проходити через труднощі.
А ще й навчитися витримувати щастя.
Без почуття провини.
Без потреби його заслужити.
Без очікування, що ось-ось усе закінчиться.
Просто дозволяючи собі бути в моменті.
Тому що іноді життя справді виявляється кращим, ніж ми колись могли уявити.
І іноді це теж правда.
Якщо ця тема вам відгукується, можливо, зараз саме час поговорити про це.
У Charinity ми створюємо простір і практики, де можна досліджувати такі почуття разом. Іноді одна розмова допомагає побачити сценарії, які роками заважали приймати любов, успіх, підтримку та радість.
А отже — почати жити своє життя трохи вільніше. І трохи щасливіше.
Записатися на 15-хвилинну зустріч зі мною можна тут: https://www.charinity.org/kar-ierne-konsultuvannia/
Приєднатися до спільноти, яку я починаю створювати, — тут: https://t.me/charinity_org